З появою дактилоскопії пошуки злочинців істотно полегшилися. ДНК-тести дозволили зробити ще один прорив у криміналістиці. А якщо ще й зібрана база даних на громадян, то розкриваність тільки зросте. Проте чи не є зберігання таких даних утручанням у приватне життя?

Злочинне водіння

Із цим питанням довелося розбиратись Європейському суду з прав людини. Причому за заявою громадянина країни, де до конфіденційності персональних даних ставляться з високою повагою.

У жовтні 2008 року громадянин Великої Британії Фергюс Гогран був зупинений на контрольно-пропускному пункті в Північній Ірландії та арештований за «зареєстрований злочин» (тобто правопорушення, каране позбавленням волі). Мова йшла про керування автомобілем у стані сп’яніння. Тести показали, що вміст алкоголю в повітрі, яке видихалося, майже у 2 рази перевищувало норму. Того ж дня його сфотографували, узяли відбитки пальців і зразок ДНК, з якого був виділений профіль ДНК.

Водій визнав себе винним, був оштрафований на £50 і позбавлений прав на 12 місяців. Проте згідно із законодавством покарання відстрочили на 5 років. До речі, ще в 17-річному віці Ф.Гограна вже притягували до кримінальної відповідальності за «хуліганську поведінку», за що він також дістав не тюремний строк, а штраф — £25.

Через трохи більше ніж 2 місяці його адвокат направив клопотання в Поліцейську службу Північної Ірландії (PSNI), стверджуючи, що подальше зберігання фотографії, відбитків пальців і зразка ДНК є незаконним, вони повинні бути знищені або повернені заявникові. Зразок ДНК знищили тільки у 2015 році, але PSNI продовжувала зберігати профіль ДНК, відбитки пальців і фотографію заявника.

Тоді Ф.Гогран оскаржив зберігання своїх біометричних даних у судовому порядку. Високий суд у рішенні від 13.11.2012 встановив, що зберігання біометричних даних заявника було втручанням у його права в розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак навів 11 причин, які це виправдовували.

ВС також установив, що безстрокове зберігання даних було пропорційним правопорушенню. Феміда відзначила, що фотографія заявника зберігається в окремій базі даних, яка не використовується для зіставлення осіб за допомогою технології розпізнавання чи іншим чином.

При цьому суди посилалися на рішення ЄСПЛ у справі «S. and Marper v. United Kingdom [GC]», яке стосувалося тільки «незасуджених» осіб. А отже, система зберігання даних засуджених, використовувана в Північній Ірландії (та Сполученому Королівстві), не суперечить приписам конвенції. Та і в інших державах — учасниця конвенції формуються аналогічні бази. Ось якщо у Страсбурзі висловляться чіткіше із цього питання…

Аргументи та прецеденти

Саме це й було зроблено в рішенні від 13.02.2020 у справі «Gaughran v. the United Kingdom».

Уряд стверджував, що зберігання біометричних даних і фото заявника було сумірним утручанням, оскільки існує широка межа розсуду для держав у цьому питанні. По-перше, немає єдиного підходу до зберігання біометричних даних засудженого.

По-друге, схема, використовувана в Північній Ірландії, не є особливо нав’язливою. Деякі інші європейські країни зберігають біометричні дані, включно зі зразками ДНК засуджених, невизначений або дуже тривалий період часу, наприклад протягом усього життя людини.

Нарешті, зазначена схема означає, що зразки відбиратимуться тільки в осіб, засуджених за «зареєстровані злочини». Відповідно, вона враховує ступінь серйозності правопорушень. Тим більше що це становить цінність для боротьби зі злочинністю. Так, статистичні дані по Північній Ірландії показують, що значний відсоток засуджених повторно скоює злочин протягом одного-двох років. А усвідомлення того, що такі дані зберігаються в базі поліції, може стримувати правопорушників.

Щоб виробити єдиний підхід, у Страсбурзі проаналізували свої прецеденти стосовно цього питання. Наприклад, одна зі скарг (справа «Peruzzo and Martens v. Germany») була визнана неприйнятною з тієї причини, що заявники були неодноразово засуджені за серйозні злочини та покарані тюремним ув’язненням. Закон у Німеччині передбачає безстрокове зберігання біометричних даних, але кримінальне відомство було змушене кожні 10 років перевіряти, чи й надалі є в цьому необхідність.

Проте Суд установив, що визначений законом строк зберігання (40 років), який на практиці прирівнюється до невизначеного періоду, порушує вимоги конвенції (див. «Aycaguer v. France»). У цьому випадку заявник був визнаний винним у вчиненні незначного правопорушення й підлягав оштрафуванню. І він не мав змоги клопотати про видалення даних.

Суд також відзначив, що у справі «Peruzzo and Martens v. Germany» національні суди або органи влади дотримувалися відповідних гарантій. А ось у справі «Aycaguer v. France» влада не зробила нічого після рішення Конституційної ради, яка піддала критиці чинний режим зберігання біометричних даних.

У Страсбурзі відзначили, що в цьому питанні все ж таки існує обмеження на можливість держав діяти на свій розсуд. І сама по собі тривалість строку зберігання не є вирішальною при оцінці того, чи перевищила держава допустиму свободу розсуду при встановленні відповідного режиму.

Презумпція видалення

Перш за все Суд відкинув аргумент уряду, що чим більше даних зберігають, тим більше злочинів відвертають. ЄСПЛ уважає, що згода з такою думкою була б рівносильна виправданню зберігання інформації про все населення й померлих родичів, що, безумовно, було б надмірним і недоречним.

Так само необхідність зберігання ДНК в Північній Ірландії зумовлювалася зобов’язанням розслідувати старі злочини при виконанні рішень у так званій групі справ Мак-Керра (що стосується дій правоохоронних органів у ході боротьби з Ірландською республіканською армією). Проте, на думку Суду, необхідність зберігання бази даних ДНК з метою історичних розслідувань істотно не відрізняється від загальних аргументів на користь зберігання біометричних даних.

ЄСПЛ нагадав, що в контексті позитивного зобов’язання держави, яке випливає зі ст.2 конвенції, існує зацікавленість суспільства в розслідуванні та, можливо, притягненні до відповідальності й засудженні осіб через багато років після здійснення вбивств. Розслідування «холодних справ» також відповідає суспільним інтересам з погляду боротьби зі злочинністю.

Також Суд підкреслив, що поліція повинна виконувати свої обов’язки в спосіб, сумісний з правами та свободами інших осіб. Тому, ухваливши рішення про безстрокове зберігання даних, держава мусить забезпечити наявність і ефективність певних гарантій. У той же час біометричні дані та фотографії заявника зберігалися безвідносно до серйозності правопорушення та без урахування необхідності такого зберігання.

Крім того, поліція Північної Ірландії наділена повноваженнями видаляти біометричні дані й фотографії тільки у виняткових випадках. Не існує й регулювання, що дозволяє подати заявку на видалення даних, якщо в їх подальшому зберіганні більше немає необхідності з огляду на характер злочину, вік особи, час, який минув і поведінку особи.

Прикметно, що в Англії та Уельсі режим зберігання був змінений. Тепер особи, засуджені за менш серйозні «зареєстровані злочини», можуть подати клопотання про видалення їхніх фотографій через 6 років. Причому діє презумпція видалення, тобто саме влада має довести необхідність подовження строку зберігання.

Урешті-решт Суд дійшов висновку, що невибірковий характер повноважень щодо зберігання профілю ДНК, відбитків пальців і фотографії заявника, без посилання на серйозність злочину або необхідність безстрокового зберігання, порушує справедливий баланс між державними та приватними інтересами.

Також ЄСПЛ нагадав про свій висновок, що держава зберегла трохи ширшу свободу розсуду відносно зберігання відбитків пальців і фотографій. Проте цього розширювального тлумачення недостатньо, аби зробити висновок, що зберігання таких даних може бути відповідним за обставин, які склалися.

У результаті у Страсбурзі констатували, що держава переступила допустиму межу свободи розсуду в цьому питанні. Отже, відбулося непропорційне втручання в право заявника на повагу до приватного життя, що не може вважатися необхідним у демократичній державі. Отже, мало місце порушення ст.8 конвенції.

Утім, Суд постановив, що ухвалення рішення на користь Ф.Гограна вже є достатньою компенсацією за його моральні страждання від дій держави.

Валентина МИХАЙЛОВА, «Закон і Бізнес»