Видання: Судово-юридична газета
Номер видання: 20.03.2019
Автори: Світлана Яковлєва,
суддя-спікер Касаційного кримінального суду 
у складі Верховного Суду

Михайло Вайнагій,
учасник Інтенсивної програми
з вивчення Європейського права та економіки 
(Рига, 2018), 
працівник апарату Верховного Суду

Нині невідкладного законодавчого врегулювання потребує, зокрема, питання відновлення втрачених матеріалів кримінальних справ та проваджень.

Однією з основних функцій судочинства у сфері кримінальної юстиції є дотримання прав і свобод людини. При цьому на суд покладено обов’язок забезпечити як права потерпілого від злочинних діянь, так і права підозрюваного, обвинуваченого, засудженого.

З 2014 року держава Україна постала перед безпрецедентними викликами у правовій системі, пов’язаними з тимчасовою окупацією частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та Севастополя. Водночас розпочалась і до цього часу триває окупація терористичними організаціями окремих районів Донецької та Луганської областей, що спричинило проведення на цих територіях з квітня 2014 року антитерористичної операції, а з квітня 2018 року — Операції об’єднаних сил.

Зазначені обставини зумовили прийняття як спеціального законодавства, зокрема Закону України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» та Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», так і заяви Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» (2015 р.), згідно з якою обмежено деякі права й свободи людини для запобігання порушенню національної або громадської безпеки, підтримання громадського порядку, запобігання вчиненню злочинів та захисту прав і свобод інших людей.

Наприклад, у 2014 році ст. 176 Кримінального процесуального кодексу України було доповнено новою частиною (ч. 5) та встановлено, що за злочини, пов’язані з тероризмом (ст. 258–258-5 Кримінального кодексу України), а також ті, що посягають на національну безпеку (ст. 109–114-1 КК України), запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні таких злочинів. У якості запобіжного заходу в таких випадках застосуванню підлягає виключно тримання під вартою. Слід зазначити, що питання щодо відповідності Конституції України вказаного положення законодавства перебуває на розгляді в Конституційному Суді України.

Важливим проблемним питанням, яке постало перед правовою системою та на сьогодні остаточно не вирішене в законодавчому порядку, є визначення процедури розгляду кримінальних проваджень, матеріали яких втрачено на тимчасово окупованих територіях, їх відновлення та здійснення судового розгляду з урахуванням забезпечення принципу законності, права на захист і права на справедливий суд. Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» було встановлено, що справи, розгляд яких не закінчено і які перебувають у провадженні місцевих, апеляційних судів, розташованих в районі проведення антитерористичної операції, у разі неможливості здійснювати правосуддя передаються судам відповідно до встановленої згідно з цим Законом підсудності. У разі неможливості передачі матеріалів справи відповідно до встановленої згідно з цим Законом підсудності вчинення необхідних процесуальних дій здійснюється (судом, якому визначено підсудність) за документами і матеріалами, поданими учасниками судового процесу, за умови, що такі документи і матеріали є достатніми для ухвалення відповідного судового рішення. Іншим Законом було визначено підсудність розгляду справ, які на час окупації перебували в судах Автономної Республіки Крим та Севастополя.

Саме відсутність можливості передачі таких справ до судів, які розташовані поза межами тимчасово окупованої території, зумовила наявність багатьох кримінальних проваджень, за якими фактично неможливо завершити судовий розгляд і постановити остаточне судове рішення. У зв’язку з цим виникає необхідність додаткового законодавчого забезпечення процесуального порядку відновлення втраченого кримінального провадження, розгляду кримінальних проваджень та виконання судових рішень у таких справах з урахуванням того факту, що повною мірою відновити втрачені матеріали можливо не в усіх випадках.

У парламенті України за період з 2015 по 2018 рік перебувало кілька проектів законів, спрямованих на усунення зазначених проблемних питань. Деякі з цих проектів (№2930 та №3343) були предметом аналізу в рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2017 року у справі «Хлєбік проти України» як заходи, спрямовані на вирішення проблемних питань розгляду кримінальних проваджень у разі, коли частина матеріалів провадження залишається недоступною для судів та учасників кримінального провадження (п. 47, 48, 80 рішення).

З огляду на зазначене невідкладного законодавчого врегулювання потребує питання процедури відновлення втрачених матеріалів кримінальних справ та кримінальних проваджень, розгляду таких справ і виконання судових рішень у випадках, коли матеріали кримінального провадження втрачено після набрання вироком законної сили та звернення вироку до виконання.

Потребує уваги також визначення процесуальних механізмів розгляду питань, що виникають під час виконання вироків стосовно осіб, які відбували покарання в установах виконання покарань на тимчасово окупованій території і звільняються з таких установ з подальшим переміщенням на підконтрольну органам державної влади територію.

Вирішення зазначених проблемних питань потребує аналізу та врахування особливостей забезпечення прав і свобод людини у сфері кримінальної юстиції в умовах збройного конфлікту та окупації частини території, що передбачає обов’язкове врахування досвіду інших держав, які стикалися з подібними проблемами, наприклад, Хорватії.

Крім того, має бути враховано і практику Європейського суду з прав людини, сформульовану за результатами розгляду справ щодо інших держав за подібних обставин, з метою забезпечення здійснення кримінального провадження за умов, які склалися, відповідно до вимог, що висуваються до держави як члена Ради Європи та держави-учасниці Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Джерело