Історія маріупольської судді Юлії Матвєєвої від кореспондентці IWPR (Інститут репортажів про війну та мир) Ользі Головіній.

Рада суддів України на своєму вебсайті з дозволу кореспондентки подає виклад інтерв'ю українською мовою.

Постійні обстріли в Маріуполі, спроба евакуювати родину, полон, звинувачення у тероризмі, тортури, обмін і довгоочікуване возз'єднання з родиною. "Ми втратили все. Але це все немає ніякого значення. Лише родина, лише той факт, що ми всі разом знову – ось найцінніше", - розповідає Юлія Матвєєва, суддя Шевченківського районного суду міста Києва. До 24 лютого 2022 року вона працювала в Іллічівському суді Маріуполя.

Виїхати з охопленого постійними обстрілами й авіаударами Маріуполя родина судді Юлії Матвєєвої вирішила тоді, коли в п'ятиповерхівку, що напроти її будинку, влучив артилерійський снаряд, пробивши стіни наскрізь. Зі свого вікна Юлія бачила величезну діру в охопленому полум'ям будинку. Зволікати далі було надто ризиковано.

"Ми жили як зомбі – неможливо було спати, їсти, постійно перебуваєш у напруженні від вибухів. Я не могла зрозуміти як це може відбуватися у 21 сторіччі. Війна в Україні триває з 2014 року, але вона була не зовсім близько", - розповідає Юлія Матвєєва.

А ще на 2 березня 2022 року у неї був призначений розгляд клопотання про продовження арешту чоловіку, якого обвинувачували в серйозному кримінальному злочині. "Він довго перебував у розшуку, правоохоронні органи провели чимало заходів, щоб його затримати, і я не хотіла, щоб із моєї вини він вийшов на свободу. Це не дозволяло мені раніше виїхати з міста", — каже Юлія.

Донька, мама, чоловік і сама Юлія виїхали з Маріуполя 19 березня 2022 року. Замість житлових кварталів руїни, жваві ще недавно вулиці були порожніми. "Було дуже страшно. Тим паче останніми роками Маріуполь розвивався – красиві, чисті вулиці, багато парків, місця для роботи та відпочинку. Коли ми залишали місто, у нас була одна мета – живими виїхати на підконтрольну Україні територію. Снаряди літали над головою як птахи".

Машину родини Юлії зупинили на першому ж блокпосту на виїзді з міста. Тоді ні вона, ні її чоловік, який теж юрист, не могли припустити, у що перетвориться їхнє затримання.

Спочатку їм сказали повертатися до відділку міліції у Мангуші. Мовляв, ця перевірка займе 2-3 години. "Нам треба переконатися, що на ваших руках немає крові", - згадує Юлія слова російських військових.

"Ми не могли навіть припустити, що з нами може статися полон. Ми вільні люди, у нас вільний вибір – ми хочемо виїхати. Ми ж думали, що хоч якісь правила і права мають діяти. Але там все побудовано на брехні. Дві години розтягнулися на 7 місяців", - ділиться спогадами Юлія.

Чоловіка одразу відвели в камеру попереднього утримання. Їй наказали чекати в невеликій кімнаті до ранку. Юлія ледве вмовила охоронців дати їй можливість подзвонити мамі, щоб сказати, аби вона з донькою Юлії знайшли собі місце для ночівлі самі.

"Потім я дізналася, що мама і донька провели дві ночі в незнайомих людей. Згодом вони самі діставалися до Запоріжжя і звідти в Київ".

Вперше після затримання Юлія змогла зателефонувати мамі аж через 2 місяці. Її весь час утримували в Донецьку. У травні 2022 року жінку викликав слідчий і запропонував співпрацю - посаду судді верховного суду так званої донецької народної республіки. За згоду обіцяли звільнити чоловіка, возз'єднати з родиною, забезпечити квартирою і машиною.

"Я сказала: "Мене це не цікавить". На що вони відповіли: "Ти сама обрала собі долю, будеш сидіти у тюрмі". Після відмови Юлію спочатку звинуватили у тероризмі, а потім у сприянні діям, які направлені на насильницьке захоплення влади, порушення так званої конституції так званої донецької народної республіки. За останнє звинувачення, за псевдозаконами проксі республіки, Юлії загрожувало покарання від 12 до 20 років ув'язнення, або розстріл.

А за годину до свого звільнення Юлія дізналася, що її чоловік живий. Про обмін нікому нічого не казали до останнього. "Однак я розуміла, що це буде обмін, бо перед цим підписала довідку про звільнення". Повозивши її та інших полонених по місту, їх доправили знову до тюрми, тільки іншого приміщення. Із сусідньої камери хтось передав інформацію, що чоловік Юлії в тій самій в'язниці.

"Я притиснулась до ґратів і кричу: "Артем, я тебе люблю". І з камери в камеру передавали – Артем, вона тебе любить. А мені головне, було почути, що з чоловіком все добре, бо у нього багато різних захворювань і йому потрібна весь час медична підтримка. Я почула від нього відповідь – у мене все добре. Тоді я попросила передати чоловіку, що мене забирають на обмін. Тож він знав, що мене звільнять".

Юлія каже, що зараз їй важко згадати, що саме давало їй сил вижити у нелюдських умовах. "Як можна звикнути до того, що тебе примушують стояти з 6-ї ранку до 10-ї вечора. Як можна звикнути, коли мене тягнули з мішком на голові і зв'язаними руками коридором в'язниці. Коли я падала, охоронці могли витирати ноги об мене. Бувало, що казали – зараз ми тебе ведемо на розстріл".

Рятували думки про дитину, маму і чоловіка. "Я була впевнена, що нас звільнять. Навіть коли наглядачі переконували нас у зворотному. Ми часто сперечалися в камері з цього приводу. Дівчата не вірили, що буде обмін, що ми будемо комусь потрібні. А я вірила, що держава нас не залишить".

В першу ж після повернення з полону ніч у лікарні міста Дніпро Юлія не могла заснути, хоча була дуже втомлена. Жінка не могла повірити, що є нормальна постіль і душ, що можна вільно ходити, не питаючи дозволу. А бутерброд з чорного хліба, масла і сиру о 3 годині ночі в їдальні був найсмачнішим у її житті.

Чоловіка Юлії Матвєєвої звільнили з полону у лютому 2023 року. Зараз у справі Юлії Матвєєвої і її чоловіка відкрито кримінальне провадження. Їх обох допитували як потерпілих. "Я не знаю, на якій стадії слідство. Однак, хочеться, щоб була встановлена справедливість".

Нині Юлія Матвєєва – суддя Шевченківського районного суду міста Києва. "Судді, на мою думку, найбільше потребують звичайного розуміння – що суд приймає не лише законне, а й справедливе рішення. Хочеться, щоб люди довіряли судовій системі. Нам не вистачає довіри. Попри важкі часи – постійні тривоги, зруйновані будівлі судів, нестачу персоналу – суди продовжують працювати, люди, які працюють в цій системі, докладають всіх зусиль для цього", - зізнається Юлія.

Головним викликом для національної судової системи Юлія вважає катастрофічний кадровий голод серед суддів. Багато колишніх працівників судів виїхали за кордон через війну, у працівників апарату суду при високому рівні відповідальності й великому обсягу роботи - низький рівень зарплат.

"У Шевченківському районному суді штатна чисельність передбачає 42 судді. На разі працює 31 суддя. Це дуже мало для великого обсягу роботи. Протягом двох останніх років звільнилося близько 40 секретарів судового засідання, 17 помічників суддів. Відбувається постійний відтік кадрів. Їх ніким замінити. А справи, які потрібно розглядати, нікуди не діваються. Немає секретаря – ми не можемо слухати справу. Це велика проблема. Ми не маємо чим зацікавити людей, які за вимогами, мають бути з вищою юридичною освітою".

Коли я запитала у Юлії, які в неї плани на майбутнє, за вікном почала лунати сирена повітряної тривоги. Жінка, гірко посміхнувшись, відповіла: "Я нічого не планую. Мене життя навчило – жити сьогоднішнім днем. Я дуже щаслива, що я зі своєю родиною. Решта – це такі дрібниці у порівнянні з тим, що ти можеш втратити близьку людину. Матеріальне не має значення взагалі, лише родина має справжню цінність Ми втратили все – майно, машину, речі, які в минулому житті мали для нас значення і цінність. Цього всього вже не існує".

Юлія щаслива, що змогла повернутися з полону напередодні дня народження своєї доньки – 17 жовтня 2022 року. "Ми заснули разом, тримаючись за руки. Зранку наступного дня донька сказала – як добре, що я заснула і прокинулась з мамою". А мені самій ще кілька тижнів після звільнення здавалося, що я сплю, що одного разу, коли я прокинусь, то знову опинюся в тюрмі в нелюдських умовах".

Щодня зі своїм чоловіком Юлія згадує ті довгі місяці в полоні. У російських тюрмах перебувають тисячі українців, які позбавлені елементарних речей, яких принижують, знущаються і піддають тортурам.

Довідково: ІWPR - Інститут репортажів про війну та мир — це незалежна некомерційна організація, яка прагне розширити можливості місцевих голосів на передовій для сприяння позитивним змінам у зонах конфлікту, кризи чи перехідного періоду по всьому світу. IWPR активно працює в Україні з 2014 року, відповідаючи на нагальний попит на більш збалансоване висвітлення конфліктів і навички безпеки журналістів.