Виступ Голови Верховного Суду України Василя Онопенка на ІХ з’їзді суддів України 13 листопада 2008 р.

Таким поважним складом і на такому високому рівні суддівського представництва ми збираємося за останні півтора року вже втретє. З відомих причин торік у два етапи було проведено позачерговий VIII з’їзд суддів України, який для судової системи та й для країни загалом, вважаю історичним.

Сьогодні разом з найвищими посадовими особами держави ми маємо можливість визначитись у тому, як утвердити в Україні компетентний, справедливий і безсторонній суд. Ми маємо обговорити те, що кожен із нас може реально зробити для поліпшення правосуддя. Кожен у межах своїх повноважень має необхідні для цього можливості – чи то законодавчі, чи то процесуальні, чи організаційні, чи фінансові.

При цьому треба виходити з того, що державна влада може успішно виконувати свої завдання перед суспільством, якщо вона утворює єдине ціле, якщо її інститути діють узгоджено і виключно у суспільних інтересах.

Тому на сьогодні вкрай важливою є об’єктивна оцінка поточного стану у сфері правосуддя та наявних у ній проблем. Нам необхідно виявити ті фактори, які здійснюють негативний вплив на судову владу, позначаються на захисті прав громадян, юридичних осіб та держави. Причому як зовнішні – ті, що від нас не залежать, так і внутрішні, тобто ті, що безпосередньо зумовлюються діями та рішеннями судів і суддів.

Переконаний, що усі тут присутні занепокоєні подіями, які відбулись останнім часом та призвели до дестабілізації діяльності судової влади. Вони були предметом детального обговорення у суддівському середовищі. Позиція суддів стосовно них відома – її, зокрема, викладено у зверненнях президії Ради суддів України до Президента України, до суддів України та Парламентської Асамблеї Ради Європи і Організації з безпеки та співробітництва в Європі. З цієї непростої ситуації ми маємо вийти спільними зусиллями, образно кажучи, зібравшись за столом переговорів. Переконаний: ми це зробимо, бо нас об’єднує спільна відповідальність за велику державну справу – забезпечення належного захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Якщо говорити про передумови для справедливого і законного правосуддя, то, на мій погляд, на сьогодні це визначається двома ключовими й взаємопов’язаними чинниками: зміною ставлення основних носіїв державної влади до суду і проведенням суспільно орієнтованої судової реформи.

Усім необхідно усвідомити, що без правосуддя не можна забезпечити нормального життя, оскільки ніщо не здатне замінити чи підмінити суд як найвищого арбітра у вирішенні суспільних конфліктів, останню правову інстанцію.

При цьому за будь-яких обставин мають бути забезпечені конституційні гарантії щодо самостійності судів та незалежності суддів.

Що стосується суддів, то вони мають забезпечувати належне ставлення до суду своїми справедливими і законними рішеннями.

Надзвичайно негативно на стан правосуддя впливає відсутність системної та суспільно орієнтованої судової реформи. Уже впродовж тривалого часу суди і судді перебувають у стані невпевненості, очікування (вироку) від реалізації чергової спроби реформування чи, точніше, псевдореформування.

Дехто із зрозумілою метою методично поширює дезінформацію про те, що судді, керівництво Верховного Суду, особисто Онопенко виступають проти судової реформи. Це – абсолютно не відповідає дійсності! Скажу більше у присутності високоповажних гостей і, переконаний, шановні колеги, ви мене у цьому підтримаєте: судді, як ніхто інший, зацікавлені у радикальних конструктивних змінах у судочинстві!

Бо здійснення правосуддя – це наша щоденна робота, це наше життя. Звідси – внутрішня потреба суддів у якісних змінах, які істотно поліпшать діяльність судів і зроблять більш ефективним судовий захист прав і свобод людей.

Але судді наполягають на реформі науково обґрунтованій, продуманій, здійснюваній в інтересах правосуддя і суспільства. Однак ми не можемо підтримати законодавчі ініціативи, реалізація яких призведе до запровадження “суддівських джунглів” (а як інакше назвати пропозицію щодо утворення нової системи судоустрою, яка складатиметься з 15 видів судів?), віддалення правосуддя від людини, потягне колосальні витрати. Тільки на запуск пропонованої системи потрібно понад 10 мільярдів гривень!

Кажуть, що далі всіх заходить той, хто не знає, куди йти.

Хочу всіх запевнити – суддівська спільнота знає, куди йти, і вона має своє бачення як стратегії реформування судочинства, так і вдосконалення окремих судових процедур та положень матеріального права. Концептуальні засади подальшого здійснення судової реформи знайшли відображення в окремому рішенні VIII позачергового з’їзду суддів. Конкретні законодавчі пропозиції втілені у десятках законопроектів, запропонованих різним суб’єктам законодавчої ініціативи. Експертні оцінки, що ґрунтуються на судовій практиці, висловлені в численних висновках Верховного Суду щодо пропонованих змін до законодавства.

Виступаючи на VII з’їзді суддів, Президент України Віктор Ющенко висловив побажання, щоб судді стали “провідними учасниками формування і реалізації” концепції судової реформи. Однак, на жаль, судді були відсторонені від цього процесу, їх позицію ніхто не враховував при підготовці та ухваленні базових для судочинства актів. Суддівські пропозиції, що справді є актуальними і важливими для правосуддя, виявилися малоцікавими для тих, хто реально впливає на законотворчість.

Якщо говорити про здійснювані на сьогодні зусилля з реформування судочинства, то вони (і це стало очевидним для всіх) зводяться, по суті, до головного питання – порядку призначення суддів на адміністративні посади. Тобто до питання, яке є зовсім не основним для судової реформи, оскільки стосується лише внутрішньої організації діяльності суду.

До того ж найбільш оптимальним і вже перевіреним часом варіантом є здійснення такого призначення Радою суддів України – вищим органом суддівського самоврядування, органом колективним, абсолютно аполітичним, нікому не підпорядкованим, який практично виключає протиправний вплив на суддів. До речі, саме такий механізм передбачено і в затвердженій Президентом України Концепції вдосконалення судівництва.

Зверніть увагу: виконання Радою суддів цієї функції упродовж майже півтора року ні у кого не викликало будь-яких претензій у необ’єктивності. Непокоїть це лише тих, хто прагне здійснити політико-комерційне поглинання судової системи.

Оцінюючи сьогодні ситуацію у сфері вітчизняного судочинства, повинен констатувати, що вона є справді дуже складною. І тут ми маємо бути об’єктивними. Крім незабезпечення державою базових передумов для справедливого правосуддя, значною мірою така ситуація спричинена внутрішніми факторами, пов’язаними із організацією діяльності судів та здійсненням суддівських повноважень.

Сьогодні на адресу судів висловлюється багато зауважень, звинувачень і претензій. Дехто судову владу називає найбільш корумпованою і навіть небезпечною для суспільства. Зрозуміло, нерідко це робиться з метою компрометації усього суддівського корпусу, досягнення певної особистої мети, а також для прикриття чи виправдання своїх неправомірних дій стосовно судів і суддів. При цьому ігнорується та об’єктивна закономірність, що суди – це частина державної влади, судді – це частина суспільства. Тому огульна критика судової влади, а тим більше звинувачення її у всіх можливих гріхах, є абсолютно безпідставними.

Ми визнавали і зараз відверто визнаємо справедливість багатьох нарікань на зловживання у сфері правосуддя. Вони є далеко не поодинокими. Деякі судді допускають вседозволеність, зловживаючи правом судити, потурають проникненню політики у правосуддя, стають посередниками або ж виконавцями у різноманітних протиправних схемах.

Останнім часом, крім найбільш суспільно резонансних рішень, які мають вочевидь політичний підтекст, суди виявилися втягнутими у схеми із маніпуляціями із землею, незаконним набуттям права власності, узаконенням самочинного будівництва, видачею виконавчих документів на вочевидь незаконні рішення третейських судів, забезпеченням “обходу” закону при відшкодуванні ПДВ та ухиленні від митних зборів.

Хочу зупинитися на найгостріших проблемах. Переконаний, що вони будуть сприйняті делегатами з’їзду з усією відповідальністю.

Зазначу, що найбільш проблемною на сьогодні виявилась судова практика у земельних спорах. Оскільки земельне питання є надзвичайно актуальним, а отже – прибутковим, то і спокус “нагріти на ньому руки” вистачає. Зокрема, й за допомогою окремих служителів Феміди. На превеликий жаль.

З метою виявлення таких випадків та вжиття заходів щодо їх запобігання нинішнього року Верховним Судом було вивчено судову практику у земельних спорах, зокрема у Київській області. Результати цього вивчення вразили і змістом судових рішень, і хитрістю схем незаконних операцій із землею, до яких долучалися представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, третейські суди.

Зрозуміло, що ці рішення, які влаштовували усіх зацікавлених і задіяних у схемах осіб, не оскаржувалися в апеляційному та касаційному порядку. Як правило, вони не оскаржувались і прокурорами.

Один із механізмів “обходу закону” за допомогою судових рішень – звернення стягнення на земельну ділянку в рахунок погашення боргу за договором позики. Розміри таких ділянок сягали десятків гектарів. Безперечно, особи не могли набути права власності на означені ділянки у передбаченому законом порядку, оскільки Земельним кодексом встановлено мораторій на їх відчуження. Однак у деяких суддів це було поставлено “на потік” – такі справи вирішувалися без дотримання процесуальних норм за кілька днів, а інколи – взагалі протягом одного дня з моменту надходження позовної заяви.

Звертає на себе увагу те, що на подібних рішеннях “спеціалізувалися” лише два суди Київської області. В одному із них – Бориспільському міськрайонному суді – взагалі було виготовлено типову справу “про звернення стягнення на земельну ділянку”.

Цей суд “займався” також видачею виконавчих документів на рішення третейських судів, які теж масово “узаконювали” (в лапках) право власності на земельні ділянки, що не могли відчужуватися. Причому третейські суди приймали рішення саме на території Бориспільського району. Зрозуміло, чому: принцип схеми передбачає, що потрібна справа повинна знайти “свого” суддю.

Ще один винахід спритних набувачів земельних ділянок – встановлення судовим рішенням факту передачі у власність земельної ділянки. Площа такої земельної ділянки в одному випадку становила ... 959 (!) гектарів. І це при тому, що навіть у передбачений законом спосіб особи взагалі не можуть набувати права власності на земельні ділянки площею понад 100 гектарів!

Рішеннями деяких судів особи убезпечувались від будь-яких можливих перешкод щодо набуття ними таким чином земельних ділянок. Зокрема, одночасно у подібних рішеннях різним органам та установам (відділам містобудування та архітектури, відділам земельних ресурсів, районним державним адміністраціям тощо) заборонялось відмовляти у дачі висновків та погодженні документації при виготовленні державного акта.

Виявлено й випадки недотримання виключної підсудності справ щодо нерухомого майна. Наприклад, рішенням Бориспільського міськрайонного суду звернено стягнення на земельні ділянки, розташовані на території Броварського району.

Неможливо перерахувати всі способи набуття таким чином земельних ділянок. Верховним Судом надіслано листа до апеляційних судів із підсумками вивчення земельних спорів. Ми повинні зупинити зловживання у цій сфері й не допустити, аби їхня хвиля покотилась далі.

А ще хочу повідомити, що я вніс до Вищої ради юстиції подання з пропозиціями щодо звільнення суддів, які грубо порушували закон при вирішенні земельних спорів, з посади за порушення присяги. Зокрема, стосовно усіх суддів того суду, в якому виявлено найбільше порушень закону при розгляді вказаних справ, – Макарівського районного суду.

Верховним Судом виявлено ще одну схему із категорії “судових рішень, які не оскаржуються, бо всіх влаштовують” – визнання договорів дійсними.

У кращому випадку за допомогою судових рішень сторони таких договорів уникають нотаріального посвідчення договору та, відповідно, сплати державного мита. Наприклад, як це мало місце в одній із таких справ, яку розглядав Феодосійський міський суд Автономної Республіки Крим, – договірна вартість майна становила 250 тисяч гривень, а судовий збір – усього 51 гривню.

У гіршому випадку за допомогою визнання в судовому порядку договорів дійсними сторони фактично укладають договори, які не можуть бути нотаріально посвідчені у зв’язку з тим, що суперечать закону. Тому деякі судді “вирішують проблеми” сторін таких договорів, діючи усупереч закону там, де нотаріуси на це не насмілились.

За допомогою судових рішень спритні ділки “узаконюють” самочинне будівництво – здійснене без належного дозволу чи проекту або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. У переважній більшості таких справ спір між сторонами відсутній. Відповідачі (в основному, органи місцевого самоврядування), як правило, беруть участь у справі формально та визнають позов. А суди, “не обтяжуючи” себе перевіркою відповідності закону визнання відповідачами позовів, їх задовольняють. Так, у І півріччі цього року такі позови було задоволено судами у 95 відсотках цієї категорії справ.

Зрозуміло, й чому катастрофічно зростає кількість справ про самочинне будівництво: у І півріччі цього року їх розглянуто понад 11 тисяч, практично стільки, скільки за весь 2006 рік!

Абсолютно неприпустимими є випадки безвідповідального і формального ставлення суддів до розгляду справ про усиновлення дітей, особливо іноземцями. Встановлено випадок, коли суд не звернув увагу на факт взяття на облік дитини з метою усиновлення ще до її народження. Знову ж таки: чому у таких випадках проявляють бездіяльність прокурори?

Надзвичайно серйозною – такою, що може перерости у проблему національної безпеки у сфері судочинства, – вважаю проблему діяльності третейських судів. Вона полягає в тому, що вони, зокрема, стали широко використовуватися як спосіб незаконного отримання власності. Верховний Суд України завершує роботу над відповідним узагальненням, попередні висновки якого свідчать про те, що практично жодне із вивчених рішень третейських судів не ґрунтувалось на законі.

Потрібно невідкладно вжити системних заходів, передусім законодавчого характеру, для створення дієвого механізму запобігання зловживань у сфері третейського судочинства.

Серйозною вважаю також проблему постановлення виправдувальних вироків у кримінальних справах. У свій час таких вироків постановлялося дуже мало – суди в основному направляли справи, в яких недостатньо доказів вини особи, на додаткове розслідування. Сьогодні маємо зворотній бік проблеми: апеляційні суди суцільно скасовують виправдувальні вироки місцевих судів – у І півріччі скасовано майже 83 відсотки таких вироків. І це дуже тривожить, адже виходить, що або місцеві суди постановляють такі вироки необґрунтовано, або апеляційна інстанція їх безпідставно скасовує. Прошу голів загальних апеляційних судів уважно проаналізувати цю тенденцію.

Проблеми законності судового рішення притаманні не лише місцевим судам. Так, нерідко господарські суди апеляційної та касаційної інстанцій, переглядаючи судові рішення, перевищують межі повноважень, наданих їм процесуальним законом. Зокрема, існують випадки задоволення позовних вимог, які не заявлялись в суді першої інстанції. Між тим відповідно до чинного Господарського процесуального кодексу в апеляційній та касаційній інстанції не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Ще одна ключова проблема, на якій я хочу акцентувати вашу увагу, – низька якість складання та оформлення судових рішень, що не лише зумовлює негативне ставлення до суду, а й відкриває двері для судового суб’єктивізму та свавілля. У таких складних категоріях справ, як земельні спори, справи щодо нерухомого майна, спадкові спори, рішення вміщується на одну сторінку, а то й менше. Причини зрозумілі – мотивація не цікавить, цікавить лише результат – задоволення позову.

Деякі судді “примудряються” сформулювати мотивувальну частину без зазначення ключових фактичних обставин справи, а резолютивну – таким чином, що взагалі неможливо встановити висновок суду по суті справи. Я вже не кажу про загальний рівень ділової мови написання судових рішень.

То про яку повагу до судових рішень може йтися, шановні колеги?

Як випливає із скарг, непоодинокими є й випадки, коли у судовому засіданні оголошується одне рішення, а документально у судовому акті фіксується інше. І це стосується не лише судів першої та апеляційної інстанцій. Розумієте, що у даному разі йдеться не просто про невиконання вимог закону щодо оформлення судового рішення. До речі, набуває поширення таке небезпечне явище, як підроблення зацікавленими у справі особами судових рішень та їх використання. Тут мають адекватно реагувати правоохоронні органи, передусім прокуратура.

Користуючись нагодою, звертаю увагу суддів на необхідність чіткого виконання вимог закону щодо оформлення судових рішень, що має забезпечити більш ефективне їх виконання та мінімізувати умови для суддівських зловживань.

Звертаюся і до голів вищих спеціалізованих та апеляційних судів – зробіть із усього сказаного належні висновки. Не чекайте, поки їх зробить Верховний Суд.

Хочу зазначити, що найвища судова інстанція постійно працює над усуненням недоліків у роботі судів, забезпеченням єдності судової практики. Так, лише в цьому році прийнято 10 постанов Пленуму Верховного Суду щодо роз’яснень цивільного, господарського та кримінального законодавства з найбільш актуальних питань.

Проте не лише Верховний Суд має займатися підвищенням рівня здійснення правосуддя. Відповідні повноваження щодо надання методичної допомоги, вивчення судової практики покладаються законом і на вищі спеціалізовані та апеляційні суди. Натомість, як засвідчили вивчення Верховним Судом стану здійснення правосуддя з виїздом на місця, апеляційні суди у багатьох випадках взагалі уяви не мають про те, що “відбувається” в місцевих судах. Хоча багатьох помилок у роботі місцевих судів можна було б уникнути, якби їм вчасно було надано методичну допомогу.

Як свідчить практика, це виявляється досить ефективним важелем впливу на підвищення рівня здійснення правосуддя. Зокрема, Верховний Суд протягом останніх двох років провів 15 комплексних та тематичних вивчень стану здійснення судочинства з виїздом на місця. І це дало суттєві результати.

Так, у 2007 році здійснено вивчення питання ухвалення нових рішень та своїх вироків Апеляційним судом Львівської області. І якщо у 2006 році цей суд постановив лише 1 свій вирок, що було найгіршим показником по Україні, то уже в I півріччі 2008 року – понад 11 відсотків від скасованих, що є практично середнім показником по Україні.

Вивчалось також питання оперативності розгляду кримінальних і цивільних справ у судах Харківської області. Як наслідок, у судах регіону більш ніж удвічі порівняно з 2006 роком зменшилась кількість кримінальних справ, призначених із порушенням процесуальних строків.

Водночас, аналізуючи стан здійснення судочинства, не можна не відмітити й того, що попри значне навантаження та складні умови, в яких функціонують суди і працюють судді, вони забезпечують якісний розгляд переважної більшості справ у розумні строки. Так, у І півріччі цього року в апеляційному порядку скасовано чи змінено (залежно від виду судочинства) лише від 2,8 до 6,1 відсотка судових рішень від ухвалених судами першої інстанції.

Хочу подякувати своїм колегам – суддям за ту колосальну роботу, яку вони здійснюють. Так, у 2007 році судами першої інстанції розглянуто 8,7 мільйона справ і матеріалів. У I півріччі 2008 року – понад, 4,7 мільйона, що на 15 відсотків більше, ніж за аналогічний період минулого року.

Величезна завантаженість українських судів стає очевидною у порівнянні. На початку цієї осені делегація Верховного Суду України побувала в Китаї, де ми ознайомилися з діяльністю судової влади цієї країни. Так ось: китайські суди також щорічно розглядають приблизно 8 мільйонів справ. Але ж у них це робить 194 тисячі суддів, а у нас – усього близько 8 тисяч працюючих суддів.

І останні два роки, ви знаєте, ми активно працювали над тим, щоб зняти із судів непомірний тягар. Значною мірою нам це вдалося. Зокрема, на наступному тижні набуває чинності закон щодо удосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, яким, зокрема, змінено підвідомчість розгляду справ про порушення Правил дорожнього руху. За попередніми розрахунками зміна підвідомчості таких справ у кількісних показниках майже удвічі зменшить навантаження на суди, або на понад 3 мільйони справ на рік. Це має позитивно позначитись і на якості, і на оперативності розгляду судом справ, а отже, й на судовому захисті прав громадян.

Підсумовуючи викладене, хочу підкреслити: основний потенціал підвищення ефективності судового захисту – всередині судової системи. Стан правосуддя значною мірою визначається ставленням суддів до виконання своїх професійних обов’язків та організацією діяльності судів.

Тому вкрай важливо не залишати без уваги всі випадки порушень у діяльності судів. Там, де вершиться правосуддя, порушення просто неприпустимі. Помилки у доборі кадрів занадто дорого коштують. Водночас дієві важелі впливу на добір суддівських кадрів, скажімо, у мене як Голови Верховного Суду України відсутні. Так, я не маю жодного відношення до формування суддівського корпусу спеціалізованих судів.

Безперечно, без вирішення проблеми добору кадрів про будь-які фундаментальні позитивні зрушення у судовій системі годі думати. Її вирішення вбачається у двох основних напрямах – самоочищенні судової влади та зміні механізму добору суддів. Докладу всіх зусиль, щоб робота в обох цих напрямах була максимально ефективною.

У руках судді зосереджено величезну владу, тому і відповідальність має бути такою ж величезною.

З прикрістю доводиться констатувати, що до існуючих зовнішніх атрибутів сучасної вітчизняної Феміди – терезів та меча – на певний час необхідно додати ще два внутрішніх – мітлу і щита.

І саме судді повинні ініціювати процеси очищення судової системи від тих, хто компрометує статус судді. Не може бути заступництва з міркувань суддівської корпоративності стосовно суддів, котрі свідомо і грубо порушили присягу й закон.

Водночас усіма дозволеними законом можливостями, усіма правовими засобами необхідно захищати суддів, які піддаються неправомірному впливу і переслідуванню, з якими намагаються розправитись за їхню принципову правову позицію. Треба сказати відверто, що за нинішніх умов нерідко суддям для прийняття законного і справедливого судового рішення потрібно виявити справжню мужність.

Другий висновок, який слід зробити, полягає в тому, що без судової реформи Україна взагалі не може відбутися як демократична, правова і соціальна держава.

Але справжню судову реформу – виважену, обґрунтовану, дійсно потрібну суспільству – неможливо провести в умовах гострої політичної кризи. Успішний результат реформи можуть забезпечити політична стабільність, суспільна злагода, зосередження керівництва держави на суспільних проблемах. Наразі на законодавчому рівні потрібно займатися передусім тим, що є справді нагальним для правосуддя і що потребує законодавчих змін, – удосконаленням судових процедур, спрощенням процесу, зменшенням навантаження на суди, поліпшенням доступу до правосуддя, удосконаленням порядку кадрового добору суддів та їхньої відповідальності.

Насамкінець – іще один, дуже важливий, на мій погляд, висновок щодо діяльності судової системи в останні кілька років. Саме судова система попри всі існуючі негаразди її функціонування виступила фактором суспільної стабільності в умовах глибокої політичної кризи. Фактично суд став основною державною силою, яка за надзвичайно складних умов забезпечила утримання розвитку подій у рамках закону.

Кажуть, про державу судять по тому, як у ній судять. Переконаний, що судді як громадяни України, як носії судової влади прагнуть, щоб про Україну думали добре. І зроблять усе для того, щоб так і було. До того ж ми стали сильнішими і згуртованішими. Ми зрозуміли, що за незалежність, зокрема й судової влади, треба боротися. Зрештою, якщо судова влада не зможе захистити себе, то кого ж тоді зможе?!

Дякую за увагу!