Про стан виконання в державі Конституції і законів України щодо забезпечення самостійності судів та незалежності суддів
(доповідь голови Ради суддів України Петра Пилипчука на VIII позачерговому з’їзді суддів України)

Шановні делегати з’їзду!
Питання “Про стан виконання в державі Конституції і законів України щодо забезпечення самостійності судів та незалежності суддів” внесено на розгляд з’їзду суддів України на виконання постанови спільного засідання Президії Верховного Суду України, президії Ради суддів України, колегії Державної судової адміністрації України від 16 березня 2007 р. і рішення Ради суддів України від 12 червня 2007 р.

Звичайно, для проведення такого екстраординарного заходу, як позачерговий з’їзд суддів, ми повинні були мати серйозні підстави і переконання в тому, що в інший спосіб не можемо вплинути на ситуацію. На думку Ради суддів України, такі підстави і такі сподівання були і є.

Незалежність судової влади у цивілізованому світі визнається найголовнішою гарантією якісного і справедливого захисту Конституції та її цінностей, забезпечення законності та правопорядку, підтримання стабільності в державі, об’єктивного і неупередженого правосуддя, належної захищеності громадянина і його прав.

Незалежність судової влади, самостійність судів і незалежність суддів не є цілісними поняттями, вони складаються із низки компонентів, сукупність яких та їх змістове наповнення і є визначальними при вирішенні питання про те, чи є в державі ця незалежність, чи її немає. У Законі “Про судоустрій України” в цілому назвні ці компоненти. У ст. 14 цього Закону зазначається, що гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються:

-особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; -незмінюваністю суддів та їх недоторканністю; -порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рішення; -забороною втручання у здійснення правосуддя; -відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом; -особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом; -належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів; -функціонуванням органів суддівського самоврядування; -визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

Однак не можна сказати, що зрозуміла в будь-якій демократичній країні, аксіома про те, що держава не може бути демократичною і правовою, якщо в ній не існує незалежного суду, сприймалася і сприймається в Україні легко та однозначно.

Протягом багатьох років всі ми були свідками ігнорування українськими політиками ідей щодо розбудови незалежного суду, систематичних намагань принизити авторитет судової влади, відібрати у неї притаманні лише їй повноваження, фінансувати її в ручному режимі, не дати можливості зайняти їй достойне місце в системі органів державної влади.

Таке ставлення до судової влади, таке її сприйняття було характерним завжди, однак гучні заяви керівників держави про необхідність наповнення декларацій про самостійність судів та незалежність суддів реальним змістом, певні практичні кроки в цьому напрямку давали надію, що країна переросте цю дитячу хворобу і в решті решт судова влада дійсно стане незалежною.

Однак події останніх місяців засвідчили марність таких очікувань. Політична криза, правовий нігілізм та очевидна неспроможність суб’єктів політичного протистояння розв’язувати політичні проблеми належними засобами загострили наявні у сфері правосуддя проблеми, призвели до масштабного і безцеремонного втручання політиків у правосуддя.

Ми стали свідками використання учасниками політичного протистояння наданих їм повноважень для посилення залежності судових органів, тиску на суддів, втягування їх у політичну боротьбу, нав’язування неправових підходів до вирішення спорів та конфліктів, перетворення суду в орган виконання політичних та особистих замовлень, у придаток тієї чи іншої політичної сили, у засіб задоволення політичних, корпоративних та приватних інтересів.

Ми також стали свідками безпрецедентних і системних спроб зруйнувати Конституційний Суд України, Верховний Суд України, всю судову систему.

Рада суддів України, інші органи суддівського самоврядування, керівництво Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів, усвідомлюючи небезпечність втягнення судів у з’ясування політичних відносин, постійно реагували на факти втручання в судову діяльність та факти впливу на суди з метою прийняття певних судових рішень. Зокрема, такі звернення були прийняті на спільному засіданні президії Ради суддів України і Президії Верховного Суду України в березні 2007 р., за результатами декількох засідань Ради суддів України, зборів суддів Верховного Суду України.

Рада суддів України закликала суб’єктів політичного протистояння утриматися від намагань протиправно використовувати суди для досягнення своїх політичних цілей, а тим більше втягувати їх у політичну боротьбу, наголошувала на тому, що забезпечення функціонування органів судової влади на визначених Конституцією засадах є обов’язковою умовою належного захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, розвитку демократичного суспільства, побудови правової держави.

На жаль, заходи, спрямовані на зупинення вказаних негативних процесів, які постійно вживала суддівська спільнота, виявилися малоефективними.

Оцінивши ситуацію що склалася, Рада суддів України 21 травня 2007 р. вимушена була констатувати, що вітчизняне правосуддя опинилося перед реальною загрозою знищення його засад, а Україна та українське суспільство — перед втратою своєї правової основи, якою є судова система.

Подальші зазіхання на незалежність судової влади, стимулювання, а то й відверте ініціювання всіма учасниками політичного протистояння руйнівних процесів у сфері правосуддя та істотне зменшення уже досягнутого рівня незалежності судової влади і стали тими об’єктивними причинами, що зумовили необхідність проведення позачергового з’їзду суддів, необхідність захистити правосуддя в країні.

Шановні делегати! Згідно з Конституцією та законами України суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняються.

Саме ігнорування цих конституційних засад і стало основною причиною тих кризових явищ у правосудді, які наявні сьогодні.

Факти тиску на суддів та втручання в діяльність судів набули системного і безпрецедентного характеру. Це стосується практично всіх аспектів функціонування судової влади — розгляду конкретних судових справ, формування суддівського корпусу, призначення суддів на адміністративні посади, вирішення питань про відповідальність суддів.

Постійними є намагання прийняти закони, що ревізують статус суддів, обмеження фінансової самостійності судів і суддів, встановлення жорсткого контролю за діяльністю судів, обмеження повноважень органів суддівського самоврядування.

При цьому втручання в судову діяльність супроводжуються гучними заявами з боку високопосадовців про суцільну корупцію в судах, непрофесіоналізм суддів, їх низькі моральні якості, безвідповідальність, безконтрольність, кланову корпоративність. Такими заявами дискредитуються не стільки ті судді, які у своїй діяльності переступили через суддівську присягу, скільки вся судова система, підривається її авторитет і авторитет держави, завдається непоправна шкода міжнародному іміджу України.

Набула системного характеру і стала звичною практика надання оцінки рішенням судів некомпетентними суб’єктами, ігнорування судових рішень, які набрали законної сили. Це призводить до поширення у суспільстві правового нігілізму, неповаги до суду та його рішень, девальвації судових рішень, втрати ними суспільного визнання та обов’язковості їх виконання.

Навіть Президент України, котрий особливо має дбати про авторитет судової влади, публічно оцінюючи конкретне судове рішення, дозволяє собі називати судовий розгляд справи у Верховному Суді “фарсом”, а оцінюючи одне з Рішень Конституційного Суду, заявляє, що воно є неконституційним.

Що вже говорити про колишнього міністра юстиції, який, будучи стороною у справі, неодноразово в ЗМІ оцінював одне із судових рішень, що не вступило в законну силу, вживаючи майже ненормативну лексику, підриваючи не тільки авторитет суду, але й впливаючи у такий спосіб на суддів апеляційного і касаційного судів, які ще мали розглянути справу.

Не завжди дотримуються принципів розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, самостійності судів та незалежності суддів вітчизняні законодавці. 17 травня 2007 р. вони ухвалили Постанову Верховної Ради України “Про спроби маніпулювання Печерським районним судом м. Києва у впливі на діяльність Центральної виборчої комісії”, що містить положення, які за своїм змістом є втручанням у здійснення правосуддя, тиском на суддів, неповагою до суду та привласненням його функцій, у ній також зазначається, як саме мав діяти суд, яке рішення він повинен був постановити.

Фактично народні депутати України вийшли за межі своїх повноважень і привласнили собі функцію правосуддя, що заборонено ст. 124 Конституції.

Крім того, цією Постановою Генеральній прокуратурі України та Вищій раді юстиції запропоновано здійснити перевірку фактичних обставин прийняття суддями згаданого рішення, а Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя у разі надходження документів від Вищої ради юстиції за результатами цієї перевірки — невідкладно подати на розгляд парламенту проекти відповідних рішень. Це не може бути розцінено інакше, як тиск на суддів, зокрема тих, які здійснюватимуть розгляд цієї справи в апеляційному та касаційному порядку.

Таким, що не базується на законі та є втручанням в організацію здійснення правосуддя і порушення гарантій самостійності судів та незалежності суддів, є і звернення першого заступника міністра Кабінету Міністрів України до Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України, місцевих та апеляційних судів м. Києва, Вищого адміністративного суду України щодо термінового повідомлення Кабінету Міністрів України про надходження до судів справ, сторонами (третіми особами) яких є Кабінет Міністрів України, Прем’єр-міністр України або члени Уряду, та невідкладного надання вичерпної інформації про такі справи. Відповідно до цих звернень Державна судова адміністрація України має двічі на день надавати Кабінету Міністрів України узагальнену інформацію про такі справи по всіх регіонах України.

Закон не наділяє будь-які органи виконавчої влади повноваженнями щодо організаційного керівництва судами, не передбачає обов’язку надання головами судів та суддями оперативної інформації органам виконавчої влади щодо певних категорій судових справ, не встановлює переважного права Кабінету Міністрів України та членів Уряду на отримання процесуальної інформації, у тому числі повідомлення про надходження до суду позовів (заяв), відкриття провадження у справі тощо.

Прикладів втручання в судову діяльність, тиску на суди внаслідок перевищення владних повноважень можна навести багато. Особливу тривогу викликають факти маніпулювання повноваженнями, пов’язаними з призначенням, обранням і звільненням суддів, притягненням їх до відповідальності, призначенням суддів на адміністративні посади.

Законом передбачається як гарантія незалежності судової влади особливий порядок призначення, обрання і звільнення суддів, притягнення їх до відповідальності. Але чи здатний він сьогодні забезпечити призначення на суддівські посади мудрих, вольових, високоморальних і високопрофесійних людей, здатних здійснювати правосуддя незалежно і неупереджено? Досвід останніх місяців засвідчує, що ні.

Процедури добору і призначення суддів на посади чинним законодавством виписані так, що вони не базуються на конкурсних засадах, є непрозорими і просякнутими суб’єктивними факторами.

У Законі “Про статус суддів” конкурсна процедура добору кандидатів на конкретну вакантну посаду судді врегульована в гранично лаконічній формі і в практиці кваліфікаційних комісій має переважно “формально-анкетний” характер. У більшості випадків такий добір залежить від згоди і позиції одного голови суду, а це не можна визнати таким, що ґрунтується на законі. Тому запровадження справжнього конкурсного порядку зайняття суддівської посади і розроблення відповідних нормативних актів з цього питання є виправданим та нагальним.

Неналежні умови праці суддів, низький рівень матеріального забезпечення, непрестижність суддівської професії, підвищені професійні ризики призводять до того, що бажаючих одягнути суддівську мантію не так вже й багато. Станом на 1 січня 2007 р. залишалися вакантними 946 посад суддів, тобто кожна сьома посада — вакантна. Суді до досягнення 65-річного віку ідуть у відставку, що, як правило, зумовлено невпевненістю у завтрашньому дні, постійними посяганнями з боку законодавчої та виконавчої влади на фінансову незалежність суддів та їх соціальну захищеність.

Останній приклад. Законом “Про Державний бюджет України на 2007 рік” Верховна Рада України істотно погіршила фінансове забезпечення суддів та працівників апаратів судів, що одразу ж спричинило відтік із суддівського корпусу висококваліфікованих і досвідчених суддів.

Проте проблеми полягають не тільки в цьому.

Перше призначення на посаду судді та звільнення судді з посади здійснюється за обов’язкової участі у цьому процесі Вищої ради юстиції, яка на сьогоднішній день є заполітизованою і може використовувати свої повноваження для призначення на суддівські посади “кишенькових” суддів, які при здійсненні правосуддя мають виконувати політичні або й не політичні замовлення, та для звільнення суддів непокірних.

Вища рада юстиції останнім часом відверто демонструє неоднаковий підхід до вирішення питань про звільнення суддів з посад за порушення присяги, перевищення членами цього органу своїх повноважень при проведенні перевірок, відхід ради або її окремих членів від правових засад діяльності цього органу, їх упередженість.

В одних випадках Вища рада юстиції надзвичайно оперативно, буквально в лічені дні а то й години, приймає рішення про внесення подання щодо звільнення судді з посади за порушення присяги, навіть не вислухавши пояснення самого судді, в інших — прийняття рішень затягується на місяці та навіть роки.

Так, діючи всупереч вимогам ст. 25 Закону “Про Вищу раду юстиції” та регламенту Вищої ради юстиції, члени цього органу 6 квітня 2007 р. вилучили у Феодосійському міському суді Автономної Республіки Крим не розглянуту по суті адміністративну справу та доставили її до м. Києва. 20 квітня 2007 р. на своєму засіданні Рада суддів України визнала, що член Вищої ради юстиції В.А. Бондик втрутився у розгляд зазначеної судової справи та перешкоджав здійсненню правосуддя, що прямо заборонено ст. 126 Конституції та ст. 14 Закону “Про судоустрій України”. Вища рада юстиції, розглянувши звернення Ради суддів України, замість принципової оцінки таких дій свого члена, обмежилася обговоренням цього факту.

Інший приклад. 30 травня 2007 р. Печерський районний суд м. Києва, колегіально у складі трьох судів — В.О. Фінагєєва, С.Я. Волкової, Р.Ю. Козлова — розглянув клопотання про забезпечення адміністративного позову у справі № 2-а-569/07. Суд ухвалив рішення про задоволення клопотання позивача.

Уже наступного ранку Вищою радою юстиції було прийнято рішення про проведення перевірки стосовно цих суддів, через декілька годин член Вищої ради юстиції О.В. Задорожній приступив до цієї перевірки, не повідомляючи суддів про її підстави, вимагав від суддів надати пояснення щодо справи, в супроводі двох працівників Вищої ради юстиції — спеціалістів у галузі комп’ютерних технологій — з’явився до суду з вимогою про проведення ними технічної перевірки комп’ютера судді. За результатами “перевірки” 4 червня 2007 р. була складена довідка з пропозицією про внесення подання про звільнення суддів з посади за порушення присяги судді.

Незважаючи на те, що судді на той час хворіли, про що було відомо у Вищій раді юстиції, 6 червня 2007 р. вона прийняла рішення про внесення подання за пропозицією члена Вищої ради юстиції О.В. Задорожнього щодо звільнення суддів з посад за порушення присяги судді. При цьому всупереч регламенту Вищої ради юстиції суддів не було ознайомлено з підставами та суттю перевірки стосовно них, з довідкою, складеною за результатами перевірки, не було повідомлено про засідання секції та засідання Ради, які відбулися за їх відсутності, незважаючи на наявність поважних причин.

Члени Вищої ради юстиції дійшли висновку про порушення вказаними суддями присяги судді при розгляді ними справи та ухвалення рішення, яке й сьогодні є чинним і не перевірялося в апеляційному та касаційному порядку.

Характерним у цьому випадку є й оперативність Верховної Ради України — суддя С.Я. Волкова була звільнена з посади судді уже 7 червня 2007 р. І знову ж таки без заслуховування пояснень судді та дотримання інших формальностей.

Останній факт є ще одним підтвердженням того, що Верховна Рада України не повинна вирішувати питання про обрання суддів на посади безстроково та звільнення їх з цих посад. Зумовлено це тим, що Верховна Рада на сьогоднішній день є суто політичним органом і уже через це обрання суддів безстроково чи звільнення їх з посад може відбуватися за принципами політичної доцільності.

Зверніть увагу, протягом останнього часу на офіційному сайті Верховної Ради України реєструються проекти постанов Верховної Ради України про звільнення суддів Печерського районного суду м. Києва з посад у зв’язку з розглядом ними певних судових справ, суддів, стосовно яких не було прийнято рішення повноважного органу про дисциплінарне провадження та внесення подання про звільнення, в тому числі суддів, які призначені на посаду вперше Указом Президента України, а не обрані Верховної Радою України. Це є прямим тиском на суддів при здійсненні правосуддя, оскільки з’являються такі проекти саме протягом розгляду відповідними суддями певної резонансної справи.

Особливо ефективним інструментом маніпулювання і керування судами було й лишається призначення суддів на адміністративні посади і звільнення з цих посад.

Нагадаю, що участь Президента України у процесі призначення суддів на адміністративні посади і звільнення з цих посад при прийнятті в лютому 2002 р. Закону “Про судоустрій України” стала результатом компромісу — планувалося віднести це питання до повноважень органів суддівського самоврядування. Не випадково і сьогодні у ст. 116 цього Закону є чинне положення про те, що Рада суддів України вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах.

Треба зазначити, що спочатку Адміністрація, а пізніше Секретаріат Президента ці повноваження Президента використовували для певних маніпуляцій. Загалом це виглядало як оперативне призначення на адміністративні посади одних суддів і тривале та невмотивоване непризначення інших.

З часом своїми указами Президент збільшував свої повноваження, встановлюючи непередбачені законом процедури призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції. Велике занепокоєння викликала реалізація Президентом України визначеного одним із указів права одноособово, без участі голів відповідних судів та органів суддівського самоврядування, призначати виконуючих обов’язки голів судів.

Рада суддів України, Голова Верховного Суду України зверталися до Президента України з проханням скасувати ці процедури.

Однак Рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 р. № 1-рп/2007 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 5 ст. 20 Закону “Про судоустрій України”, відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України. Рішення набрало чинності та є обов’язковим до виконання.

Вказаним Рішенням Конституційного Суду України також рекомендовано Верховній Раді України врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади в законодавчому порядку.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції судоустрій, судочинство та статус суддів визначаються виключно законами України. Таким чином, рекомендоване Конституційним Судом України врегулювання зазначеного питання судоустрою могло і може бути здійснене лише шляхом прийняття відповідного закону.

Станом на 31 травня 2007 р. такого закону Верховна Рада України не прийняла. Натомість 30 травня 2007 р. Верховна Рада прийняла не закон, а Постанову “Про тимчасовий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад”, якою встановила “тимчасово, до законодавчого врегулювання, запровадити такий порядок призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад: голова суду, заступник голови суду (крім Голови Верховного Суду України та заступників Голови Верховного Суду України) призначаються на посаду строком на п’ять років із числа суддів відповідного суду та звільняються з посади Вищою радою юстиції на підставі рекомендації: Ради суддів України (а щодо спеціалізованих судів — відповідної ради суддів); Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду); зборів суддів відповідних судів; а також члена Вищої ради юстиції. Вища рада юстиції, таким чином, одержувала право призначати суддів на адміністративні посади виключно у своєму середовищі.

Ця Постанова, як вбачається із її тексту, набрала чинності не з моменту її оприлюднення, і навіть не з моменту підписання, а з дня її прийняття, тобто з 30 травня 2007 р.

Стало зрозуміло, що в разі невжиття термінових заходів Вища рада юстиції найближчим часом стане призначати суддів на адміністративні посади та звільняти з цих посад. Тим більше, що 1 червня 2007 р. закінчувалися повноваження більше ніж 300 голів і заступників голів судів загальної юрисдикції.

Стало також зрозуміло, що повноваження з призначення суддів на адміністративні посади надані Вищій раді юстиції у неконституційний спосіб — постановою, а не законом. Це усвідомлювали й народні депутати, у чому можете переконатися, перечитавши стенограму засідання Верховної Ради.

Думаю також, що всім було зрозуміло й те, що Вища рада юстиції відповідно до чинного законодавства в принципі не може мати повноважень з призначення суддів на адміністративні посади — надання таких повноважень не узгоджується зі статтею 131 Конституції, ч. 5 ст. 20 Закону “Про судоустрій України” (у частині, конституційність якої не поставлена під сумнів Конституційним Судом України), ст. 3 Закону “Про Вищу раду юстиції”, Рішенням Конституційного Суду України від 16 жовтня 2001 р. № 14–рп/2001.

Політичний підтекст надання таких повноважень Вищій раді юстиції був очевидний.

З іншого боку, зволікання з призначенням суддів на вакантні посади до законодавчого врегулювання цього питання могло призвести до дестабілізації судової системи, ускладнень в організаційному керівництві діяльністю судів, а отже, до погіршення стану правосуддя в державі та захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Рада суддів України була поставлена в умови, коли було необхідно терміново знайти конституційний і законний вихід із ситуації, не дати втягнути суди у політичне протистояння, запобігти заподіянню непоправної шкоди авторитету правосуддя і держави.

Внаслідок таких обставин Рада суддів України 31 травня 2007 р. рішенням № 50 до врегулювання цього питання в законодавчому порядку взяла на себе відповідальність за призначення суддів на посади голів, заступників голів судів загальної юрисдикції та звільнення з цих посад (крім адміністративних посад у Верховному Суді України).

Це надзвичайно принципове і важливе рішення неоднозначно було сприйнято українськими політиками, у зв’язку з чим, на мою думку, з’їзд суддів сьогодні має дати йому свою оцінку.

Тим більше, що до Ради суддів України звернувся Генеральний прокурор України і поставив під сумнів законність зазначеного рішення, зазначаючи однак, що й постанова Верховної Ради є незаконною.

Не залишила це рішення поза увагою і Верховна Рада — у її заяві від 1 червня 2007 р. рішення Ради суддів України було кваліфіковано як спробу присвоїти владні повноваження.

Заява парламенту, як на мене, містить низку некоректних суджень і висловлювань. Особливу небезпеку, зазначається в ній, викликає нинішній склад органу, який протиправно присвоїв собі владні повноваження. Рада суддів України, яка на три чверті складається з голів судів та заступників голів судів, шляхом прийняття свого рішення від 31 травня 2007 р. присвоїла собі владні повноваження призначати суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільняти з цих посад, у тому числі й самих себе. У такий спосіб Рада суддів України позбавила народ України будь-яких гарантій контролю за законністю управління судами України.

Тим самим поставлено під сумнів рішення з’їзду суддів як органу, що обрав склад Ради суддів України.

Рада суддів України, зазначається в заяві, фактично контролюється Головою Верховного Суду України, якого було делеговано на посаду однією з політичних сил, і своїм рішенням від 31 травня 2007 р. створила передумови для впливу певних політичних сил на правосуддя в Україні через призначених цим органом голів судів та заступників голів судів.

Таким чином, під сумнів поставлена і законність постанови Пленуму Верховного Суду України про обрання Голови Верховного Суду України.

Я хочу відповідально перед усім суспільством заявити, що Рада суддів України була створена з’їздом суддів без огляду на будь-які мотиви політичного характеру чи посадове становище її членів.

Рада суддів України непідконтрольна і непідзвітна будь кому з посадових осіб держави, в тому числі й Голові Верховного Суду України.

Вона діє виключно в межах Конституції і законів України, підзвітна лише з’їзду суддів і відповідає за свої дії і рішення лише перед суддями України і народом України.

Приймаючи рішення із зазначеного питання, Рада суддів України керувалася такими міркуваннями.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 5 ст. 20 Закону “Про судоустрій України” (у частині, конституційність якої не поставлена під сумнів Конституційним Судом України) на сьогоднішній день питання про призначення судді на посаду голови, заступника голови суду, а також звільнення його з цієї посади мають вирішувати Рада суддів України, Голова Верховного Суду України, рада суддів спеціалізованого суду, голова спеціалізованого суду.

Конституцією та законами України не передбачено повноважень щодо призначення судді на адміністративну посаду та звільнення його з такої посади не лише для Президента України, але й для Верховної Ради України, Вищої ради юстиції та інших органів державної влади та їх посадових осіб.

Системний аналіз чинного законодавства України, положень міжнародно-правових документів з питань судоустрою дав змогу зробити висновок про те, що за обставин, які склалися, єдиним повноважним суб’єктом здійснення функцій призначення та звільнення суддів з адміністративних посад є Рада суддів України.

Такий висновок зроблено на підставі:

- ст. 130 Конституції, згідно з якою суддівське самоврядування діє для вирішення питань внутрішньої діяльності судів;

- статей 102 і 103 Закону “Про судоустрій України”, згідно з якими до питань внутрішньої діяльності судів належать питання: організаційного забезпечення судів та організації діяльності суддів; забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади; зміцнення незалежності судів, захисту від втручання в їх діяльність; а також інші питання, що безпосередньо не пов‘язані зі здійсненням правосуддя;

- ст. 116 Закону “Про судоустрій України”, відповідно до якої до повноважень Ради суддів України належить вирішення питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах;

- рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 р. № (94)12 “Незалежність, дієвість та роль суддів”, де вказано, що орган, який уповноважений приймати рішення щодо кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів;

- Європейської хартії про закон “Про статус суддів” від 10 липня 1998 р., в якій передбачається, що рішення про службове підвищення судді вносяться органом, незалежним від виконавчої та законодавчої влади;

- “Основних принципах незалежності судових органів”, схвалених резолюціями від 29 листопада 1985 року № 40/32 та від 13 грудня 1985 р. № 40/146 Генеральної Асамблеї ООН, в яких зазначається, що усунення від посади чи звільнення судді мають бути предметом незалежної перевірки;

- Рішенні Конституційного Суду України від 16 травня 2007 р. № 1-рп/2007;

- висновку експертів Ради Європи від 19 грудня 2002 р. щодо Закону “Про судоустрій України” стосовно добору суддів на адміністративні посади;

- Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361, в якій передбачається запровадити порядок, за яким адміністративні посади в судах займатимуть судді, призначені органами суддівського самоврядування.

Хочу зауважити, що Рада суддів України не привласнила чужу владу, не узурпувала її; вона взяла те, що за Конституцією і законами України, врешті за здоровим глуздом належить їй.

Хочу спростувати і закид про те, що Рада суддів України начебто одночасно привласнила право надавати процесуальні повноваження, які притаманні тільки головам судів чи їх заступникам. Ці повноваження надаються судді з моменту призначення чи обрання його на суддівську посаду, але реалізувати їх він може тільки тоді, коли буде призначений на адміністративну посаду.

Шановні делегати! За дорученням Ради суддів України я прошу ретельно вивчити це питання. Не потрібно при його вирішенні керуватися корпоративними інтересами або поглядами учасників політичного протистояння; ваше рішення щодо правильності чи неправильності дій Ради суддів України має ґрунтуватися виключно на Конституції і законах України і відповідати інтересам народу, інтересам держави.

Шановні делегати! Коли ми говоримо про проблему втручання в судову діяльність не можна забувати, що таке становище склалося не без участі самих суддів.

Винесення деякими суддями сумнівних рішень, зловживання ними своїм статусом та повноваженнями, постановлення неправосудних рішень, що виявляється, зокрема, у розгляді справ з грубим порушенням предметної та територіальної підсудності, прийнятті до провадження позовів, непідвідомчих судам загальної юрисдикції, розгляді позовів осіб, які не мають права їх подавати до суду, причетність їх до так званого економічного і політичного рейдерства, вчинення ними корупційних діянь, в тому числі злочинів, звісно не підвищує авторитету суду.

Деякі судді зрозуміли гарантовану Конституцією незалежність не як засіб захисту публічних інтересів, насамперед прав і свобод людини та громадянина, а як особисті привілеї, вони стали незалежними як від вищестоящих судових інстанцій, так, на жаль, і від закону.

Так, суддів роблять заручниками ситуації і ставлять перед вибором: або піддатися спокусливим пропозиціям, тиску і шантажу, або суворо дотримуватися вимог закону, присяги та етики поведінки судді. Але тиск, втручання, спокуса, політична доцільність не можуть бути жодним виправданням неправомірних дій та рішень — за будь-яких обставин судді мають діяти в межах закону. Є більш значимі цінності, ніж бажання винести рішення на догоду кому б то не було. Я маю на увазі честь і совість судді, через які переступати не можна.

Відвертим зловживанням суддів, а тим більше їхній сваволі, виконанню замовлень не може бути виправдання. Суддя має пам’ятати, що прийняття ним неправосудного рішення, у тому числі і під незаконним впливом чи тиском сторонніх осіб, незалежно від їх статусу та посадового становища, має тягти передбачену законом відповідальність, у тому числі й кримінальну.

Неправосудне рішення не тільки заподіює шкоду правам та інтересам учасників процесу, але й підриває авторитет суду та довіру до нього суспільства, може бути використано і використовується для дискредитації всіх суддів України, незалежно від юрисдикції, рівня та спеціалізації суду.

Особливо хочу відмітити, що в багатьох судах продовжує існувати практика розподілу судових справ керівниками судів за власним уподобанням, що завжди може використовуватися як засіб впливу на суддів і бути підґрунтям для зловживань і корупції.

Повага до суду та суддів визначальною мірою залежить від самих суддів. Лише прийняття ними справедливих та правових рішень, неухильне дотримання вимог закону може забезпечити повагу до суду як державної інституції і до судді як носія державної влади. Законами України передбачено достатній правовий імунітет суддів від неправомірного впливу на них у зв’язку з діяльністю, пов’язаною зі здійсненням правосуддя. Невід’ємним елементом забезпечення такого імунітету є позиція самих суддів, яка має полягати в суворому дотриманні вимог закону при здійсненні правосуддя, присяги та етики поведінки судді. Суддя, який в силу вольових якостей не може протидіяти втручанню в його діяльність, має зняти суддівську мантію.

Хочу зазначити, що суддя повинен відповідно реагувати на будь-які спроби вплинути на нього з метою прийняття певного рішення, незалежно від того, у який спосіб здійснюється втручання в його діяльність (підкуп, шантаж, умовляння, погрози тощо). При цьому не має значення, хто саме втручається в діяльність судді — представник законодавчої чи виконавчої влади, правоохоронних органів, підприємець, суддя, який займає у суді адміністративну посаду, суддя вищестоящого суду, колеги, знайомі, родичі.

Таким реагуванням, зокрема, має бути звернення до правоохоронних органів, Ради суддів України чи інших органів суддівського самоврядування, Верховного Суду України.

Суддя зобов’язаний не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді та можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, неухильно дотримуватися вимог закону щодо заборони належати до політичних партій, брати участь у політичній діяльності.

Ми повинні сьогодні сказати, що судді України засуджують дії тих суддів, які зловживають своїм статусом та повноваженнями.

Із сказаного випливає, що питання добору суддівських кадрів, їх навчання, заохочення і притягнення до відповідальності є надзвичайно актуальними, саме через їх вирішення ми зможемо створити такий суддівський корпус, щодо якого не буде сумнівів у його неупередженості та об’єктивності.

Необхідно удосконалити законодавство про дисциплінарну відповідальність суддів, конкретизувати перелік підстав і порядок притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Чітко зазначити, що суддя може бути покараний у дисциплінарному порядку за істотні порушення законодавства під час здійснення судочинства, службової дисципліни і правил трудового розпорядку, а також порушення норм суддівської етики і присяги, які ставлять під сумнів його незалежність і неупередженість чи негативно позначаються на авторитеті суду.

Шановні делегати! Я не буду детально аналізувати стан реалізації інших гарантій самостійності судів та незалежності суддів, визначених у Законі “Про судоустрій України”. З цього приводу прийнято багато рішень, заяв і звернень Ради суддів України, інших органів суддівського самоврядування, Голови Верховного Суду України та голів інших судів.

Висновок невтішний — ці гарантії значною мірою є фікцією, вони не наповнені реальним змістом і законодавча та виконавча влада не хочуть чи не можуть вжити заходів для їх обов’язкової реалізації.

Про яку недоторканність судді можна говорити, якщо зараз порушити кримінальну справу стосовно нього може будь-який слідчий орган або орган дізнання, а стосовно, наприклад адвоката, відповідно до Закону “Про адвокатуру” — може тільки Генеральний прокурор України, його заступники або прокурори обласного рівня. Таке положення можна використати для впливу на суддів, їх службову діяльність.

Конституцією передбачено імунітет судді лише від затримання чи арешту. Проте така згода не передбачається для порушення кримінальної справи щодо судді, хоча попередні редакції Закону “Про статут суддів” передбачали, що кримінальна справа проти судді не може бути порушена інакше, як за згодою Верховної Ради України.

Навіть за радянських часів на притягнення судді до кримінальної відповідальності, з урахуванням його особливого статусу, необхідно було одержати згоду Президії Верховної Ради УРСР.

У 2004 р. Верховний Суд України з приводу безпідставного скасування положення про те, що кримінальна справа проти судді не може бути порушена інакше, як за згодою Верховної Ради України, звернувся за роз'ясненням до Конституційного Суду України. При цьому ми посилалися на приписи ст. 22 Конституції, відповідно до яких при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституційний Суд України, однак, чіткої відповіді на порушене питання не дав.

Постійно лунають заклики, в тому числі й з уст високопосадовців, щодо ліквідації безстроковості обрання суддів як гарантії їх незалежності та звільнення суддів з посад за позицію у справі, тобто з політичних мотивів. Ці пропозиції не можна розцінювати інакше, як намагання перекласти на суддів вину за всі проблеми, що сьогодні існують в українському суспільстві.

Чи можна всерйоз говорити про те, що самостійність судів і незалежність суддів забезпечуються особливим порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рішення, коли роками судова система вимушена застосовувати неузгоджені та колізійні процесуальні норми, коли Верховний Суд України позбавлений реальних важелів впливу на інші суди з метою однакового і правильного застосування законодавства?

Саме недоліки процесуального законодавства призвели до того, що судді працюють за межами фізичних можливостей, коли навантаження на одного суддю перевищує 200 справ і матеріалів на місяць.

Хіба незалежним є той суддя, який відповідно до закону до прийняття рішення у справі вимушений десятки разів направляти справу до апеляційного і касаційного суду для перевірки ухвал, що має технічний характер?

Чи можна всерйоз говорити про те, що самостійність судів і незалежність суддів забезпечуються особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом, належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів, коли упродовж багатьох років наявне систематичне, хронічне недофінансування судів? Видатки загального фонду Державного бюджету України у судах загальної юрисдикції складають лише 48,9 % від потреби.

Особливу тривогу викликає те, що належно не фінансуються навіть процесуальні потреби судів, тобто ті потреби, без задоволення яких здійснення правосуддя на належному рівні є неможливим, ті потреби, незадоволення яких неодмінно призводить до ущемлення і порушення законних прав людей, які звертаються до суду.

У наступному році знову постане проблема повного фіксування судових процесів. Як відомо, для реалізації цих приписів закону необхідно як мінімум один зал судового засідання на одного суддю, а також відповідні технічні засоби.

Рада суддів України неодноразово наполягала на запровадженні такого порядку фінансування процесуальних потреб судів, який здійснювався б на підставі єдиних нормативів, що затверджуються Радою суддів України за погодженням з Міністерством фінансів України, за участю на всіх стадіях бюджетного процесу Ради суддів України. На жаль, всі наші звернення з цього приводу не чують ні в уряді, ні в парламенті.

Більше року тому Верховною Радою України в першому читанні було прийнято законопроект “Про порядок фінансування судової влади та органів системи судоустрою в Україні”. На жаль, другого читання проекту поки що не було.

Ми є свідками постійних намагань з боку Кабінету Міністрів і парламенту обмежити або ліквідувати ті невеликі матеріальні та соціальні гарантії незалежності, які передбачені Конституцією і Законом “Про статус суддів”, шляхом прийняття інших законів, перш за все законів про державний бюджет України. Щороку Конституційний Суд України приймає рішення про неконституційність таких положень. Однак ті, хто створює і приймає черговий бюджет, ігнорують ці рішення, відтворюють у новому законі ті ж положення, які визнані неконституційними. Чи може таке бути у правовій державі?

Нещодавно Конституційний Суд прийняв таке рішення щодо бюджету на 2007 р. Але чи є гарантії того, що суди будуть відповідно дофінансовані? Чи є гарантії, що неконституційні положення не з’являться у законі про державний бюджет на 2008 р.? Немає.

Значною мірою невирішення цих проблем зумовлене подвійним підпорядкуванням Державної судової адміністрації України. На нашу думку, органи Державної судової адміністрації України повинні бути підпорядковані судовій владі, що підвищить їх відповідальність за належне організаційне забезпечення діяльності судової влади і соціального захисту суддів.

У законі передбачено, що гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом, відповідальністю за втручання в судову діяльність. Процесуальне законодавство і Кодекс України про адміністративні правопорушення містять норми про відповідальність за неповагу до суду і закріплюють повноваження суддів щодо забезпечення явки до суду й притягнення до відповідальності винних осіб. Проте на практиці ці повноваження використовуються рідко через надто формалізовані процедури, що не сприяє підвищенню авторитету суду і поваги до закону. Вважаю, що суд повинен мати право на свій розсуд призначати процесуальні та адміністративні стягнення у вигляді штрафу або адміністративного арешту особі за неповагу до суду і службовців суду в її присутності прямо в судовому засіданні.

А що стосується ст. 376 Кримінального кодексу України, яка встановлює кримінальну відповідальність за втручання в судову діяльність, то вона взагалі не діє. І зумовлено це недосконалістю зазначеної норми. Хоча варто сказати, що й бездіяльністю прокуратури, яка відверто не реагує на системне втручання в діяльність судів.

У законі передбачено, що гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються функціонуванням органів суддівського самоврядування. Однак ці органи фактично не фінансуються, питання щодо збільшення штатної чисельності працівників системи органів державної судової адміністрації із забезпечення діяльності органів суддівського самоврядування не вирішуються.

Суддівське самоврядування як форма вирішення питань внутрішньої діяльності судів самими суддями та захисту своїх професійних інтересів має стати реальною гарантією незалежності суддів. Органи суддівського самоврядування повинні активно реагувати на будь-які прояви втручання у діяльність суддів, а також порушення прав суддів та гарантії їхнього високого статусу.

Суддівське самоврядування має більш активно реалізуватися, насамперед на рівні окремого суду. Так, збори суддів відповідного суду повинні вирішувати питання, пов’язані із запровадженням спеціалізації суддів, затверджувати порядок розподілу заяв і судових справ між суддями (зараз цим займаються голови судів, чим створюються передумови для певних зловживань), порядок утворення колегій суддів і призначення головуючого, порядок заміщення суддів у разі їх відсутності. Таким регулюванням буде забезпечено дотримання положення, що ніхто не зможе впливати на те, який суддя буде здійснювати правосуддя у конкретній судовій справі.

У законі зазначено, що гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

Чи можна говорити, про захищеність судді і суду, якщо у зв’язку з недостатністю коштів не всі приміщення судів охороняються належним чином, а деякі навіть не обладнані сигналізацією? Внаслідок відсутності належної охорони безпека як суддів, так і приміщень судів нерідко стає об’єктом посягань, як це мало місце, наприклад, у Дарницькому і зовсім недавно в Святошинському районних судах м. Києва.

І яка ж це захищеність, коли суддя може одержати страхові виплати за посягання на його життя, здоров’я або майно лише тоді, коли доведе, що посягання здійснено у зв’язку з виконанням ним суддівських обов’язків? Адже більшість цих злочинів не розкривається.

Судова система в Україні в цілому здорова і вона повинна перш за все сама виробити механізми, які б не дозволяли проникати на суддівські посади випадковим людям.

Розглядаючи питання професійного забезпечення ефективного судочинства, слід наголосити на такій гострій проблемі, як невиконання судових рішень, що викликає велике суспільне занепокоєння. Однією з причин цього є невиправдана життям штучна автономність виконавчої служби, що перебуває під керівництвом Міністерства юстиції України, відірваного від судів, і через це вона стала фактично формально-бюрократичною системою, що у багатьох випадках відмовляється від виконання судового рішення з формальних підстав, а у звітності вказується як закінчене виконанням.

Було б доцільно поєднати всі суб’єкти організаційного забезпечення судової влади, підпорядкувавши виконавчу службу Державній судовій адміністрації України.

Шановні делегати! На наше переконання, небезпечними для правосуддя є спроби здійснити без участі суддів в умовах політичної кризи та правової невизначеності заходи з кардинального реформування судоустрою, судочинства та визначення статусу суддів.

Ще раз хочу заявити — судді не проти реформи. Судді проти непродуманих кроків, деструктивних і руйнівних пропозицій, проти створення абстрактних моделей судового устрою, що начебто відповідають якимсь невідомим світовим стандартам, але є функціонально непридатними для України. Судді проти реформи, яка не узгоджується з Конституцією і яка надто дорого може обійтися державі.

Реформу допустимо здійснювати за стабільної політико-правової ситуації. Інакше є велика небезпека того, що процес реформування судової системи буде надмірно політизованим і суб’єктивним, внаслідок чого дехто може намагатися “підігнати” судову систему під певний політичний інтерес, на законодавчому рівні закріпити важелі впливу на суди та суддів

Судова реформа буде тільки тоді ефективною, коли вона здійснюватиметься одночасно з більш широкою правовою реформою.

Причини кризових явищ у правосудді лише в останню чергу зумовлені особливостями побудови судової системи. Насамперед вони існують через недосконалість процесуального законодавства, кадрового і фінансового забезпечення судів. Саме тут треба шукати ті важелі, з допомогою яких можна поліпшити стан правосуддя в державі. Зокрема, необхідно переглянути процесуальні норми, повернути судочинство обличчям до людини, спростити його, зробити доступним для громадянина, доступною систему оскарження судових рішень та правову допомогу для малозабезпечених прошарків населення.

Наші конкретні пропозиції щодо Концепції здійснення судової реформи, проектів законів України “Про судоустрій України” і “Про статус суддів” були висловлені у заяві Ради суддів України від 26 травня 2006 р. і в зверненні Ради суддів України до Президента України та Верховної Ради України від 9 лютого 2007 р. На жаль, не зважаючи на широку підтримку позиції суддів з боку науковців, ці ідеї поки що не знаходять підтримки у Президента і парламенту.

Ще хочу сказати про Вищу раду юстиції. Її основним завданням згідно із законом є формування високопрофесійного та високоморального суддівського корпусу. Саме для цього Конституція наділяє Вищу раду юстиції повноваженнями у сфері призначення суддів на посади, їх звільнення з посад та вирішення питань дисциплінарної відповідальності.

Однак, як уже зазначалося, в останні роки Вища рада юстиції фактично стала знаряддям впливу на судову владу. Це не голослівна заява і не позиція однієї лише Ради суддів України. Як відомо, ще кілька років тому Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції 1346 (2003) “Виконання обов’язків та зобов’язань Україною” звернула увагу на численні випадки переслідування Вищою радою юстиції суддів, які намагаються приймати рішення, ґрунтуючись на законі.

Думаю, що в основі негараздів Вищої ради юстиції лежить закладений в Конституції принцип її формування.

Європейські стандарти, конституції буквально усіх демократичних держав безпосередньо визначають вимоги до органів, подібних до Вищої ради юстиції, серед яких основною є вимога про те, що більшість членів таких рад мають складати судді, а в разі, якщо ради поширюють свою компетенцію і на прокурорів, то судді і прокурори.

Принцип I Рекомендації R (94)12 Ради Європи проголошує, що “орган, який є уповноваженим приймати рішення щодо обрання та кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів. Для гарантії незалежності цього органу мають бути запроваджені такі положення, як, наприклад, нагляд за тим, щоб його члени призначались судовою владою і щоб орган самостійно приймав рішення про власні правила процедури”.

У Європейській хартії про закон "Про статус суддів", затвердженій Радою Європи у 1998 р., зазначено: “Стосовно кожного рішення щодо обрання, добору, призначення, просування по службі або припинення повноважень судді закон передбачає втручання уповноваженого органу, який не залежить від законодавчої та виконавчої гілок влади, мінімум половина членів якого є суддями, обраними у встановленому порядку іншими суддями на основі принципів, що гарантують максимальне представництво судової гілки влади” (ст. 1.3).

У цій Хартії неодноразово підкреслюється необхідність досягнення незалежності цього органу. Напевно ж йдеться про його незалежність від впливу саме з боку уряду та політичних сил. У нашій же державі Вища рада юстиції може пишатися лише тим, що вона є незалежною від судової влади і від суспільства.

Треба сказати, що коли є повна довіра з боку суспільства загалом і з боку суддівського корпусу зокрема до діяльності Вищої ради юстиції, коли законодавство гарантує політичну незаангажованість цього органу, гарантує неможливість вирішення через членство у ньому корисливих та інших приватних інтересів, тоді на Вищу раду юстиції законодавством можуть покладатися й інші функції. Наприклад, функція вирішення питань про призначення суддів на адміністративні посади і про переміщення на інші посади, функція складання бюджету судів та контролю за його виконанням, функція адміністративного управління судами спільно з органами суддівського самоврядування.

Ніколи не зможе Вища рада юстиції України виконати завдання з формування високопрофесійного та високоморального суддівського корпусу, якщо не буде відстоювати незалежність суддів. Таку функцію виконують вищі ради юстиції багатьох держав Європи. У Законі “Про Вищу раду юстиції” фактично проігноровано положення ст. 1.4-а Європейської хартії про закон "Про статус суддів", де говориться: “Закон гарантує кожному судді, який вважає, що його законні інтереси або, у ширшому сенсі, — його незалежність чи незалежність судового процесу поставлено під загрозу або ігноруються, право звернутися до такого незалежного органу, що має повноваження, щоб виправити ситуацію або запропонувати рішення”.

У зв’язку зі сказаним до Конституції України необхідно внести зміни, якими запровадити європейські стандарти формування Вищої ради юстиції, інакше дуже скоро Україна буде мати суддів, які перш ніж прийняти рішення будуть оглядатися не на закон, а на членів Вищої ради юстиції.

Шановні делегати з’їзду! Мої узагальнення можуть бути підтримані вами, а можуть бути й спростовані. Сподіваюся, що більш детально вони будуть висвітлені у ваших виступах, пропозиціях, рішеннях.

Але я переконаний, що сьогодні ми — представники майже 8-тисячного суддівського корпусу України — маємо заявити українському народу і міжнародному співтовариству:

в Україні є судова влада, є суд і правосуддя. Суди України здатні виконати свій конституційний обов’язок, здатні здійснювати правосуддя виключно на підставі Конституції і законів України, нести в суспільство справедливість і гуманізм, віру людей в закон і правопорядок, невідворотно захищати права й інтереси людей;

суддівський корпус здоровий і здатний до самоочищення. Він не буде терпіти у своїх лавах людей випадкових і бездарних, бездушних і невольових, хабарників і корупціонерів.

Ми маємо звернутися до всіх суддів України із закликом: при здійсненні правосуддя не піддавайтесь на підкупи і шантаж, прохання і погрози. Тільки законність ваших дій, ваша неупередженість, незаангажованість і об’єктивність є запорукою виконання вами свого професійного обов’язку, який ви взяли на себе, приймаючи суддівську присягу.

Дії та рішення суддів, які свідомо порушують закон, зловживають статусом судді, надаючи перевагу при розгляді судових справ не праву і закону, а політичній доцільності чи іншим неправовим факторам, у кожному випадку повинні мати наслідком юридичну відповідальність, у тому числі за наявності підстав — кримінальну.

Сьогодні ми маємо заявити: "Більшість факторів, що не дають змоги судовій владі стати незалежною, знаходяться за межами судового корпусу. Це — втручання в судову діяльність; хронічне недофінансування судової діяльності і намагання розподіляти кошти в ручному режимі; постійні намагання обмежити або ліквідувати ті невеликі матеріальні і соціальні гарантії незалежності, які передбачені Конституцією і Законом “Про статус суддів”, шляхом прийняття інших законів, перш за все законів про Державний бюджет України; систематичні заяви з боку високопосадовців, якими дискредитуються суди і підривається їх авторитет; намагання прийняти закони, що ревізують статус суддів стосовно безстрокового їх обрання, обмеження фінансової забезпеченості суддів при виході їх у відставку, встановлення жорсткого контролю за діяльністю судів, обмеження повноважень органів суддівського самоврядування".

Маємо визнати, що нинішній стан правосуддя є наслідком тривалої невиваженої та непродуманої державної політики у цій сфері, безсистемного реформування правосуддя, відсутності базових передумов для існування в Україні неупередженого та справедливого суду.

Ми маємо заявити про неприпустимість подальшої політизації сфери правосуддя, необхідність негайного припинення протиправного втручання будь-кого в діяльність судів та тиску на суддів. Такі дії сьогодні реально загрожують підривом правових засад здійснення правосуддя, руйнацією судової системи.

Продовження “політичної боротьби за суд”, намагання використати суд у політичних, корпоративних та особистих інтересах, зробити його ручним, інтенсивне стимулювання суддівського "рейдерства", ігнорування судових рішень — це шлях до правового хаосу та суцільного безладу, за яких переможців бути не може.

Неправомірні втручання та вплив на суд, хоч би від кого вони не виходили та яку б мету не переслідували, мають одержувати адекватну правову оцінку правоохоронних органів, включаючи притягнення до кримінальної відповідальності за втручання в діяльність судових органів.

Визнати неприпустимим намагання деяких політиків здійснювати реформування судової влади в умовах політичної кризи, за якої унеможливлене нормальне функціонування вищих органів державної влади. Це — шлях до подальшої руйнації та політизації судової влади.

Шановні делегати! Я запрошую вас до обговорення цих та інших питань, пов’язаних з незалежністю судової влади, в надії, що прийняті вами рішення будуть потужним поштовхом для подолання кризових явищ у правосудді, удосконалення судочинства, захисту Конституції і закону.